Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
 |
Сергій Бурлаков, суддя Верховного Суду, член Вищої ради правосуддя, к.ю.н. |
 |
Марія Демидова, суддя Господарського суду Чернігівської області, к.ю.н. |
Ця стаття не є офіційною позицією Вищої ради правосуддя,
Верховного Суду або Господарського суду Чернігівської області,
а є спробою авторів виразити свої думки і відкрити
публічну дискусію з окреслених питань
Становлення і постійний розвиток громадянського суспільства у будь-якій країні зумовлює стале існування запиту на справедливість у всіх галузях суспільного життя. Відзначимо, що в цьому аспекті на сфері відправлення правосуддя акцентується особлива увага, і задамо питання, чи є суспільний запит на справедливість міфологічним або раціональним і логічним і чи повноважні судді самі визначити межі цієї справедливості?
Гней Доміцій Анній Ульпіан писав, що justitia (правда, справедливість) є постійною і неперервною волею відплачувати кожному своє право. З такого загального розуміння правової справедливості він виводив більш детальні приписи права: «жити чесно, не завдавати шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить».
Якщо звертатися до того, що справедливість є саме моральною чеснотою, яка полягає у правдивому та неупередженому ставленні до когось чи чогось, бажанні віддавати іншим те, що їм належить, поважати права кожного у взаємних стосунках, слід визнати той факт, що визначення справедливості не містить раціональної складової, залежить від конкретної особистості, її світосприйняття, життєвих обставин і багатьох інших чинників.
При цьому всьому поняття справедливості, безумовно, є застосовним до процесу відправлення правосуддя суддею як представником судової влади і є невідривним від характеристик особистості судді, оскільки це поняття охоплює моральні, етичні та емоційні аспекти, впливаючи на поведінку та взаємини.
Яким же чином поведінка судді може сприяти становленню та утвердженню справедливості у суспільстві?
В Україні питання етичних стандартів у професійній діяльності та повсякденному житті суддів врегульовані Кодексом суддівської етики, затвердженим ХХ чергового З’їзду суддів України 18 вересня 2024 року (остання за часом редакція).
Частина перша статті 3 Кодексу суддівської етики встановлює, що суддя має докладати зусиль, щоб, на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони), його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності.
Зауважимо, що названа норма вимагає від судді не в усьому бути взірцем, а натомість докладати зусиль для досягнення результату у вигляді відповідності поведінки його як людини високому статусу його посади. Така вимога пов’язана якраз з тим, що суддя як людина є частиною суспільства, яке його оточує і, як наслідок, формує його світогляд.
Пункт 2 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що суддя зобов’язаний дотримуватися правил суддівської етики, зокрема, виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки в будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів. Деталізується такий обов’язок через складення суддею присяги відповідно до частини першої статті 57 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за якою суддя присягає у тому числі дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.
Оскільки частина друга статті 3 Конституції України головним обов’язком держави визнає утвердження і забезпечення прав і свобод людини, виконання цього обов’язку є неможливим без існування дієвого механізму захисту прав і свобод особи у разі їх порушення, забезпечити який у демократичному суспільстві покликаний справедливий, безсторонній та неупереджений суд.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» саме суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
З огляду на виключну функцію судів здійснювати правосуддя в Україні посада судді має особливий, високий конституційно-правовий статус, що, у свою чергу, зумовлює підвищену увагу до судді з боку суспільства, а, отже, встановлює і певні обмеження щодо поведінки, зокрема, в особистому житті, які могли б здатися обтяжливими пересічному громадянину.
Саме з огляду на високий статус суддів питання щодо їхньої професійної поведінки було предметом численних досліджень як національних, так і міжнародних організацій.
Зокрема, Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (Бангалорські принципи поведінки суддів), мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів, беручи до уваги, серед іншого, те, що довіра суспільства до судової системи, а також авторитет судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.
Одним зі схвалених є принцип, відповідно до якого дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід’ємною складовою діяльності суддів. Суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки під час здійснення будь-якої діяльності, що пов’язана з його посадою. Обов’язок прийняти низку обмежень суддя виконує добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.
У Коментарях до Бангалорських принципів поведінки суддів (вересень 2007 року) зазначено, що саме упевненість громадськості у незалежності судів, доброчесності їхніх суддів, неупередженості та дієвості процесів лежить в основі судової системи країни (пункт 13).
Суддя повинен бути готовим до того, що він стане об’єктом прискіпливої уваги і обговорення з боку суспільства, і тому він має прийняти ряд обмежень щодо своїх дій, які могли би здатися обтяжливими пересічному громадянину. Суддя має прийняти ці обмеження добровільно і охоче, навіть якщо його / її дії не викликали б осуду, якби їх вчинили інші громадяни чи представники інших професій. Це стосується як професійної, так і особистої поведінки судді. Законність поведінки судді, будучи досить важливим аспектом, не є єдиним мірилом правильності такої поведінки (пункт 114).
У пункті 50 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) до уваги Комітету міністрів Ради Європи про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та неупередженості, що стосується правил поведінки кожного судді, КРЄС зазначила, що кожен окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання суддівської незалежності на інституційному та індивідуальному рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов’язків та в особистому житті; судді завжди повинні бути та сприйматися неупередженими; судді повинні виконувати свої обов’язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості.
Відповідно до пункту 8 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік) судді завжди повинні діяти таким чином, щоб зберігати гідність своєї посаді і безсторонність та незалежність судової системи. Підпорядковуючись цьому принципу, судді мають свободу думки, слова, зібрання та утворення асоціацій.
У пункті 18 Великої хартії суддів (основоположні принципи) зазначено, що у своїх діях судді повинні керуватися деонтологічними принципами, які відрізняються від дисциплінарних правил.
У пункті 72 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки (Рекомендація CM/Rec) зазначено, що судді у своїй діяльності повинні керуватися етичними принципами професійної поведінки. Ці принципи можуть містити не лише обов’язки, щодо яких може бути ініційоване дисциплінарне провадження, а й пропонувати правила для суддів щодо їхньої поведінки.
Отже, з огляду на особливий, високий правовий статус посади судді, зважаючи на те, що, виконуючи суддівські функції, суддя відіграє основну роль у забезпеченні захисту прав людини і основоположних свобод, а поведінка судді як у суді, так і поза ним є предметом підвищеної уваги з боку суспільства, судді зобов’язані демонструвати та пропагувати високі стандарти поведінки.
Частиною першою статті 3 Кодексу суддівської етики вводиться припис, відповідно до якого суддя має докладати зусиль, щоб, на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони), його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності.
Акцентуємо увагу на тому, що поняття «звичайна розсудлива людина» за своєю природою є юридичною фікцією, яка була введена для зручності застосування Кодексу суддівської етики.
Поняття «звичайна розсудлива людина» введено до національного законодавства ще із прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» від 06 вересня 2023 року № 3378-IX. Зазначеним законом, зокрема, статтю 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» доповнено частиною 16, яка запровадила стандарт доказування «чіткі та переконливі докази» в дисциплінарних провадженнях щодо суддів та відповідно до якої підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою Дисциплінарною палатою (Вищою радою правосуддя) за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави. Чіткими та переконливими є докази, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Варто зауважити, що цей стандарт доведення застосовується виключно для цілей встановлення наявності підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (частина шістнадцята статті 49, пункт 2 частини восьмої статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).
В подальшому поняття «звичайна розсудлива людина» було вжито у Регламенті Вищої ради правосуддя (у редакції рішення Вищої ради правосуддя від 21 листопада 2023 року № 1068/0/15-23), відповідно до пункту 13.38 якого притягнення судді до дисциплінарної відповідальності можливе виключно за встановлення Радою, Дисциплінарною палатою наявності у справі чітких та переконливих доказів, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність обставин, що є підставою для такого притягнення.
Наведена вище норма Кодексу суддівської етики вперше наводить чітке визначення поняття «звичайна розсудлива людина». Під звичайною розсудливою людиною розуміється законослухняна людина, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони.
У наведеній нормі Кодексу суддівської етики фактично було застосовано гібрид моралі і права, увиразнений поняттям «звичайна розсудлива людина», що відіграє роль своєрідного морального компаса і самоочевидного «нульового рівня», на якому ґрунтуватиметься більшість «моральних» припущень.
Варто зазначити, що такий підхід багато в чому суперечить даним сучасних наук про поведінку, зокрема, поведінкової економіки, теорії обмеженої раціональності тощо.
Так, рівень ірраціональності в людських рішеннях зростає разом із рівнем невизначеності. Такий рівень невизначеності зумовлений тривалими змінами у суспільному житті (пандемія Covid-19, збройна агресія Російської Федерації відносно України тощо). Тож «достатнє інформування» має досягати ледь не експертного рівня, щоб людина могла зайняти більш-менш «об’єктивну» позицію в питаннях оцінки поведінки судді. Впливають на «об’єктивність» позиції життєві обставини, особисті переконання, упередження тощо.
«Звичайні» люди є ще й надто різними. Їхнє розуміння основних моральних цінностей істотно відрізняється залежно від соціальних, економічних, ґендерних, вікових, культурних, релігійних тощо особливостей їхнього становища і, відповідно, світогляду. «Звичайних» людей не можна коректно звести до одного типу. Насправді ми матимемо кілька різних типів людей із доволі відмінними стандартами моральних оцінок.
Визначення «звичайна розсудлива людина» не містить жодних моральних конотацій. Ідеться лише про законослухняність і абстрактну «об’єктивність» за умови (невідомо, якою мірою) «достатньої» поінформованості. Водночас для моральних суджень недостатньо лише раціональної об’єктивності (інакше моральними авторитетами були б математичні алгоритми). Законослухняність часто є опонентом моральної доброчесності.
Задля «розсудливості» в питаннях оцінки діяльності суддів варто орієнтуватися на критерій розсудливості, а не на якихось її міфічних усереднених показників, яких насправді не існує. Судячи з так званих розсудливих людей як нібито реальних, ті, хто оцінює суддів, фактично перебирають на себе роль такого критерію розсудливості.
З огляду на це звичайна розсудлива людина – це не конкретна існуюча людина, не сукупність таких людей, а лише юридична фікція для формалізації застосування моральних категорій в юридичних процедурах.
Отже, у питаннях оцінки діяльності суддів необхідно уникати невиправданого та легковажного застосування думки «звичайної розсудливої людини», використовуючи її як так звану чарівну паличку, що нібито розв’язує всі проблеми, перетворюючи «нечітке і незрозуміле» на «сповнене сенсу й змістовне». Думка «звичайної розсудливої людини» має важливе значення, але задля уникнення суб’єктивізму та попередження необґрунтованих поверхневих звинувачень судді у неналежній поведінці не менш важливим, якщо не вирішальним, є те, чи можна вважати таку думку об’єктивно виправданою та такою, що ґрунтується на фактах, підтвердженими доказами..
Частина перша статті 3 Кодексу суддівської етики дає настанову, відповідно до якої суддя має докладати зусиль, щоб, на думку звичайної розсудливої людини, його поведінка не лише відповідала високому статусу посади, а й не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності.
Відповідно до частини 3 статті 2 Методології оцінювання моральних якостей і рівня компетентності у сфері права, ухваленої Протоколом № 2 засідання Дорадчої групи експертів від 04 грудня 2023 року, для застосування терміну «обґрунтовані сумніви» (частина 3 статті 108 Закону), Дорадча група керується термінами «законні підстави для побоювань» або висновком щодо «перевірених фактів, що можуть викликати сумніви» (Європейський суд з прав людини, Велика Палата, рішення від 15 грудня 2005 року у справі «Кипріано проти Кіпру», 73797/01, § 118, у контексті оцінювання незалежності або безсторонності суду). Сумніви не є обґрунтованими, якщо вони не підкріплені фактами, які можна перевірити.
Відповідно до Єдиних показників для оцінки доброчесності та професійної етики судді, затверджених Рішенням Вищої ради правосуддя від 17 грудня 2024 року № 3659/0/15-24, «обґрунтований сумнів» – це наявність відповідних та достатніх фактичних даних, які є переконливими для звичайної розсудливої людини, щодо того, що суддя (кандидат на посаду судді) може не відповідати критеріям доброчесності та професійної етики.
Незважаючи на те, що як Методологія оцінювання моральних якостей і рівня компетентності у сфері права, так і Єдині показники для оцінки доброчесності та професійної етики судді мають обмежену сферу застосування та не регулюють повсякденну діяльність судді, наведене у них визначення терміну «обґрунтований сумнів» може бути цілком застосовним і в контексті Кодексу суддівської етики.
Поняття «доброчесність» у контексті діяльності суддів є доволі новим для національного законодавства й уперше вжито в Законі України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому однією з підстав дисциплінарної відповідальності судді, що може спричинити звільнення з посади за порушення присяги, визнавалося допущення суддею недоброчесної поведінки. Згодом слово «доброчесність» було використано в Законі України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Законі України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів». Водночас визначення поняття «доброчесність судді» в зазначених нормативно-правових актах не наводиться.
Необхідно акцентувати увагу на тому, що Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Союзу, який набрав чинності 1 грудня 2009 року (Лісабонський договір), заклав основи функціонування Європейського Союзу на найближчі 15 – 20 років.
У статті 2 Лісабонського договору закріплено такі цінності, як мир, людська гiднiсть; свобода; демократія; рівність; правова держава; дотримання прав людини, зокрема, права осіб, що належать до меншин. Декларуючи європейський шлях розвитку, Лісабонський договір визначає, що необхідно слідувати цінностям Європейського Союзу, у тому числі щодо суддів.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
Отже, кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в судовому рішенні, що набрало чинності.
Згідно із частиною третьою статті 127 Конституції України на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.
Як можна побачити, доброчесність кандидата на посаду судді та судді є конституційною вимогою. Із цього правила вбачається презумпція доброчесності призначеного судді, якщо він пройшов усі конкурсні процедури (на дату призначення).
У Висновку № 21 (2018) КРЄС звернула увагу на те, що нема єдиного визначення терміну «суддівська доброчесність», утім існує загальне розуміння його складових. Зокрема, у пункті 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 9901/212/19 зазначено, що можна погодитися зі словами скаржника про те, що в Законі № 1402-VIII бракує законодавчого визнання поняття «доброчесність», яке використовується у процедурі кваліфікаційного оцінювання. Водночас відсутність у законі визначення цього терміну не звільняє суб’єктів правовідносин (від обов’язку) використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття «доброчесність», пояснити і мотивувати, за якими ознаками та чи інша кандидатура на посаду судді не може бути віднесена до доброчесних. Вища кваліфікаційна комісія суддів України навела поведінкові фактори позивача, із характеристики яких можна побачити, чи містять вони ознаки і чи достатньо їх для того, щоб віднести їх до недоброчесних через наявність у них неморальних, непохвальних, неетичних рис.
За визначенням, яке наведено в Сучасному словнику з етики за редакцією Тофтул М.Г., доброчесністю є позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості. Особистість є суверенною одиницею буття, оскільки має свободу волі, можливість власного вибору, самостійного рішення і дії. Чеснота є однією із двох форм об’єктивації моралі поряд із її принципами, нормами, приписами і є проявом моралі як форми суспільної свідомості, інтеріоризованим особистістю і реалізованим нею в конкретних діях, тобто перетвореним у факт моральності.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 9901/355/21 зазначила, що критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль відіграє судова влада у становленні правової держави. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу суддів, запорукою формування довіри народу до суддів та судової влади в цілому.
Доброчесність – це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах об’єктивного ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов’язків та здійсненні правосуддя.
Видається, що законодавець помилився, коли відніс до критеріїв доброчесності та чеснот, що їй відповідають, вимогу дотримуватись етичних норм. Відповідаючи на питання, як співвідносяться поняття «суддівська етика» та «доброчесність судді», необхідно виокремити два підходи:
У цьому контексті слушною є думка Ганса Петтера Ґравера, який визначає доброчесність як зобов’язання дотримуватись основоположних принципів права в його найкращому розумінні, зокрема, бути неупередженим, відповідальним і керуватися принципом верховенства права. Професор Ґравер наголошує на відмінності між «доброчесністю» та «етикою»: доброчесність є особистою рисою, яку слід розглядати окремо від етики та інших пов’язаних вимог і зобов’язань, що накладаються на особу «ззовні». Пім Альберс, розвиваючи думку професора Ґравера, підкреслює, що значення поняття «професійна етика» стосується моральних цінностей особи і зводиться насамперед до «виконання правил» та відповідності «ідеальному характеру людини»; при цьому доброчесність зосереджується на моральних принципах, належній поведінці та високих моральних стандартах. Пім Альберс розрізняє суб’єктивні та об’єктивні аспекти доброчесності. Суб’єктивна доброчесність пов’язана зі стандартами доброчесності та поведінки особи, а об’єктивна доброчесність стосується застосування загальних усталених цінностей, наприклад, цінностей у частині верховенства права. Під етикою розуміється виконання правил, а під доброчесністю – вчинення правильних речей. Професор Галина Зимовець визначає доброчесність як внутрішню чесноту або моральну якість людини, тоді як під етикою розуміється комплекс неписаних правил поведінки, установлений для певної соціальної або професійної групи осіб.
Для працівників юридичної сфери та держслужбовців принцип доброчесності є істотним компонентом професійної етики, однак правила поведінки можуть містити норми, які не є дотичними до поняття доброчесності, наприклад, заборону на участь у політичній діяльності для суддів. Доброчесність – це характеристика поведінки людини в аспекті дотримання нею моральних норм, притаманних тому або іншому суспільству. Обсяг цього поняття залежить від культури та епохи. Із часом обсяг значення таких понять може зазнавати змін, адже вони мають оцінний характер і описують моральні норми, які значною мірою залежать від соціуму. Змістове наповнення понять, що розглядаються, може модифікуватися залежно від тих моральних імперативів, які формує суспільство на певному етапі свого розвитку.
З огляду на наведене цілком логічним є висновок доктора Тільмана Хоппе про те, що існують два підходи до оцінювання доброчесності кандидата на державні посади:
Як пояснює Тільман Хоппе, перша модель (нарахування балів) приваблива на перший погляд: зазвичай усі інші якості кандидата вимірюються балами, такі як професійні знання, навички письма, вербальні навички тощо. Однак на практиці в країнах-членах ЄС для оцінки доброчесності використовується лише друга модель (відповідність). Слід погодитись з доктором Тільманом Хоппе у тому, що бути доброчесним означає бути цілісним. Загальне поняття «доброчесність» – це якість бути цілісним і довершеним. Як особиста якість це означає, що ваше ставлення є «цілісним»: у вас є «тверді моральні принципи, які ви не готові змінювати». Доброчесність людини не визначається кількістю зроблених добрих справ, адже людина має доброчесність, тому що взагалі відмовляється нехтувати етикою. Справжня перевірка відбувається, коли ніхто не дивиться і не спостерігає, чи продовжуєте ви дотримуватися своїх моральних принципів.
Таким чином, поняття «доброчесність» і «суддівська етика» – це дві різні за своїм змістом категорії.
У процедурі суддівської кар’єри оцінювання доброчесності суддів та кандидатів на посаду судді здійснюють Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Громадська рада доброчесності. Слід зазначити, що переліки критеріїв доброчесності, індикаторів, що свідчать про їх недотримання, якими керувалися зазначені органи від часу запровадження такої вимоги до посади судді, не були уніфіковані та мали відмінності, періодично змінювалися та доповнювалися, що викликало багато питань до їх чіткості та передбачуваності. Такий стан речей вимагав вирішення та унормування даного питання, в зв’язку з чим з метою визначення критеріїв доброчесності та професійної етики, однакових принципів їх застосування всіма суб’єктами оцінювання Рішенням Вищої ради правосуддя від 17 грудня 2024 року № 3659/0/15-24 затверджені Єдині показники для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді).
Зважаючи на те, що доброчесність є морально-етичною, а не правовою категорією, обставини, що свідчать про недоброчесність, оцінюються насамперед з морально-етичної точки зору. Водночас реалізація особою своїх законних прав у жодному разі не може вважатися недоброчесною поведінкою.
Так, відповідно до пунктів 7.31, 7.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2024 року у справі № 9901/110/19 дотримання високих стандартів поведінки означає, що суддя повинен добровільно і свідомо відстоювати доброчесність та незалежність судової влади, що, у свою чергу, зумовлює обов’язок сумлінно, чесно і кваліфіковано виконувати призначення носія судової влади. Він також добровільно приймає на себе обмеження, пов’язані з виконанням ним своїх професійних обов’язків, які унеможливлюють створення умов, що викликатимуть сумніви у доброчесності поведінки судді та його безсторонності, незалежності і об’єктивності. Доброчесна поведінка судді має торкатися всіх сфер його життя, у тому числі й матеріальної (майнової) сфери, виявляючи повагу до законів і лояльність до публічних фінансових інтересів держави.
У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 березня 2024 року у справі № 800/330/17 наголошено, що відповідність критерію доброчесності є обов’язковою передумовою для зайняття вакантної посади судді, яка має особливий, високий конституційно-правовий статус та займає визначне місце у демократичному суспільстві, відіграє важливу роль у розбудові правової держави.
Частина друга статті 3 Кодексу суддівської етики наголошує на тому, що суддя не повинен допускати поведінки, що створює враження про недотримання ним етичних стандартів судді.
В аспекті цього положення Кодексу суддівської етики доречно навести думку судді Дж. Б. Томаса, який у своїй книзі «Суддівська етика в Австралії» дуже влучно наголошує на важливості значення стандартів поведінки судді: «Немає сумніву, що від суддів чекають поведінки, яка відповідає певним стандартам, як у суді, так і за його межами. Ці очікування – це лише очікування добровільної порядності на особистому рівні чи очікування дотримання певного стандарту поведінки представниками особливої професійної групи як у власних інтересах, так і в інтересах суспільства? Оскільки це питання принципове, потрібно висловити низку основних міркувань. Ми – певна група у суспільстві. Ми – вибрані представники поважної професії. Нам довірили щодня здійснювати значні повноваження. Це має неймовірний вплив на життя та долі людей, які постають перед нами. Громадяни не можуть бути впевненими, що одного дня вони чи їх доля не залежатиме від нашого рішення. Вони не бажають, щоб таку владу було покладено на людину, чиї чесність, компетентність чи особисті критерії викликають сумніви. Тому для забезпечення цілісності системи права в тому вигляді, як ми її знаємо, потрібні стандарти поведінки як у суді, так і за його межами, які будуть покликані виправдати ці очікування».
Ураховуючи важливу роль судової влади в розбудові демократичного суспільства, реалізовувати яку покликані судді, питання їхньої поведінки неодноразово були предметом розгляду міжнародних організацій. До міжнародно-правових документів, які на фундаментальному рівні врегульовують базові принципи регламентації поведінки суддів, належать Основні принципи ООН щодо незалежності судових органів, затверджені Генеральною Асамблеєю ООН, 1985 рік, Бангалорські принципи поведінки суддів, Висновок № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи тощо.
У пункті 29 Висновку № 3 (2002) КРЄС до уваги Комітету міністрів Ради Європи про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та неупередженості, зазначено, що судді повинні гідно поводити себе у своєму приватному житті.
Стосовно правил поведінки судді Консультативна рада європейських суддів вважає, що кожен окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання суддівської незалежності на інституційному та індивідуальному рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов’язків та в особистому житті (пункт 50 Висновку № 2 (2002) КРЄС.
У Бангалорських принципах поведінки суддів, зазначено, що суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов’язана з його посадою. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов’язок прийняти низку обмежень, і хоч пересічному громадянину ці обов’язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.
Зазначені обов’язки судді є етичними стандартами, що формують модель поведінки, яку суддя повинен ставити за мету і якої повинен дотримуватися.
Слід зауважити, що у Кодексі суддівської етики не визначено, що саме охоплюється змістом поняття «етичні стандарти судді», а лише зазначено, що положення Кодексу спрямовані на встановлення етичних стандартів, пов’язаних зі статусом судді. Тому, відповідаючи на запитання, що належить до етичних стандартів судді, доцільно звернутися до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, викладених у відповідних постановах. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 травня 2022 року (провадження № 11-59сап20) зазначила, що згідно зі статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням ХІ чергового з’їзду суддів України, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
Зміст Кодексу суддівської етики свідчить про те, що в ньому окреслено стандарти поведінки судді під час здійснення правосуддя (розділ ІІ) та визначено, якою має бути його позасудова поведінка (розділ ІІІ).
У пунктах 5.14 – 5.17 постанови від 12 грудня 2024 року у справі № 990SCGC/18/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що стандарти етичної поведінки, яких має додержуватися суддя (поряд із загальновизнаними морально-етичними вимогами), встановлені Кодексом суддівської етики (затверджений ІХ черговим з’їздом суддів України 22 лютого 2013 року) відповідно до статті 58 Закону № 1402-VIII, який співзвучний у цьому аспекті з актами міжнародних організацій [до прикладу, Економічної та Соціальної Ради ООН, Консультативної ради європейських суддів (як дорадчого органу Ради Європи)]. Один із таких стандартів вимагає дотримання суддею належної поведінки не лише під час здійснення правосуддя, а й поза виконанням своїх суддівських обов’язків, тобто у приватному житті.
Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі, так і поза її межами, у повсякденному житті має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу та оточення бачили в ньому еталон порядності і справедливості – високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. Водночас суддя має не лише подавати особистий приклад, а й пропагувати етичну поведінку серед учасників процесу та оточуючих, вимагати етичної поведінки від інших.
Стосовно правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно під час виконання посадових обов’язків та в особистому житті [пункт 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС до уваги Комітету міністрів Ради Європи].
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165(1998) зазначила, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6).
Згідно з пунктом 22 Висновку № 3 (2002) КРЄС суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності судової системи: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів.
Можемо підсумувати, що суб’єктивний запит суспільства на справедливість, незважаючи на переважно емоційний характер, може бути реалізований та задоволений шляхом дотримання цілком конкретних норм та правил. Ці норми застосовні до судді як до носія бажаного статусу морального авторитета.
Разом з цим постає питання, наскільки поведінка судді має бути зразковою, щоби відповідати високому статусу судді, або наскільки його поведінка повинна бути некоректною, щоби мати своїм наслідком відповідальність не тільки у вигляді ймовірного суб’єктивного суспільного резонансу, а й дисциплінарної відповідальності?
У параграфах 3, 6 Висновків першої експертної комісії Міжнародної асоціації суддів «Правила етичної поведінки суддів, їх застосування та дотримання» (2004 рік) зазначено, що професійні стандарти відображають ту модель поведінки, до якої судді мають прагнути, та підкреслено необхідність розмежовувати поняття порушення професійних стандартів та дисциплінарних проступків.
Європейська асоціація суддів у пункті 2 Резолюції (м. Тронхейм, 27 вересня 2007 року) наголошує на тому, що суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності лише у випадках, коли мала місце не гідна його звання поведінка, наслідки якої є настільки серйозними і жахливими, що потребують накладення дисциплінарних стягнень.
Таким чином, міжнародний нормативний акт з питань регламентації поведінки суддів надає можливість уявити ступінь важкості негативних наслідків поведінки судді для настання дисциплінарної відповідальності стосовно нього.
Разом з цим стає очевидним, що поведінка судді без будь-яких негативних наслідків не може тягнути за собою жодного покарання.
Етичні стандарти формують модель поведінки, яку суддя повинен ставити за мету і якої повинен дотримуватися, проте далеко не кожне порушення етичних стандартів тягне за собою дисциплінарну відповідальність. Тут важкість негативних наслідків поведінки судді виступає основним критерієм формування висновку дисциплінарного органу.
Як на носія судової влади на суддю покладається моральна відповідальність за вибір моделі поведінки, меж її позитивної або негативної реалізації, набуття певної репутації, а внутрішнє відчуття суддею сутності справедливості знаходить своє відображення у самому процесі відправлення правосуддя і у впливі на суспільство шляхом формування уявлення про справедливий неупереджений суд.
